Не запитуй чайко...

Не запитуй, чайко, чому сумна? Не запитуй чому мовчу?
Не запитуй, рідна, чому кричу? Не запитуй чому я… не запитуй?
Так мені добре… напевно… Я в пошуках… ахаха в пошуках самої себе. Так нелегко… Моя дорога до самої себе виявилась не очікувано довгою… В один момент зупинилась, думаючи, що он вона я… 
Пустота… Ця незрозуміла пустота… Іноді там стає спокійно і я усміхаюсь…
А іноді там бушує буран… Той буран, який так хотіла відчути в місті вітрів… Хотіла вдихнути його п’янкий аромат… Та більше на тому березі мене ніхто не чекає… В Новому році він побажав мені щастя і тепла…
Самотність – моя гординя в ній… Я живу, але не чую… Не відчуваю барв зими… 
Відсутність усіляких почуттів – ось що живе на дні, в душі, в серці…
Невже, чайко, я стала черствою і пустою? 
А як я відчую свою рідну душу, якщо в мені немає більш нічого живого? Саме страшне в тому, що те що мене врятувало мене ж і убило… Хоча я йому за це дуже вдячна…
Ти знай, чайко, була душа з якою була така спокійна… Та душа мене оберігала, але я втекла від неї, навіть не сказавши… до побачення…
Те, що я воскресила – знищила ж і сама… 
Але я точно знаю, це класно бути сьогодні там де я є… І ті люди, що поруч, мої самі хороші…
Немає страшнішого відчуття, як відчуття одинокості серця… Але ж знаю, що відновлюсь… відновлю сили… Щоб віддавати потрібно мати…
Я знаю, чайко, ти не даси більше звернути…
Я знаю ти поруч… Я буду…. ти будеш, ми будемо… щасливі…